Загадкова дорога історії. Вона тече вглибину. Свою історію мають кожна людина, її рід, село, місто. Усі стежки з’єднуються в історичний шлях. Таку дорогу прокладає собі наш народ, який жив, мислив і творив, зберіг свою землю, мову, історію та культуру. “Серед усіх потреб нашого національного життя потреба рідної школи найголовніша, бо народ який не має своєї школи, може бути лише пасербом чужих народів і ніколи не виб’ється на самостійну дорогу існування” – писав Михайло Грушевський.
У середині 70-их років XVIII ст. австрійський уряд розпочав реформи в галузі освіти, так як шкільництво Галичини перебувало у важкому стані. Початкової освіти тут фактично не існувало. У 1867 році Міністерство культів і освіти прийняло основний закон про освіту, в якому сказано, що “знання та їх здобування є вільні…”. Крайова шкільна рада у Львові була утворена у червні 1867 р. Шкільні округи об’єднували 3-5 повітів. У 1874 році було в Галичині 22 шкільні округи.
Народні школи, так і парафіяльні відкривалися дуже повільно через брак приміщень та учителів, а то просто небажанням властей забезпечувати освіту дітям рядових трудівників.
На початку XIX ст. в організації народної освіти сталися зміни. У 1803 році утворено окружні уряди, які представляли консисторії, тобто першою школою у нашому селі була церковнопарафіяльна. Вчителями були дяки, яких наймала громада за малі гроші на зимовий час. Навчання велося без плану і без нагляду. Дітей вчили катехизму, читання, письма і рахунку. Навчання закінчувалося річним екзаменом, який приймав священник або хтось із консисторії.
Із знаних дяків, які були у нашому селі, із зведених шкільних українських шкіл Любачівського повіту, у 1851 році вчителем працював дяк Климів Іван, який вчив 30 дітей. Хто був раніше – невідомо.
Другий знаний вчитель – дяк Стефан Семенович Булик, який прибув до нас у 1863 році із-за Рави зі с.Ульгів. Навчав 12 хлопчиків старослов’янської мови з книг церковних і “Букваря”. Був дяк з освітою чотири класи гімназії. Третім вчителем був Юрій Булик з 1870 до 1874 р. Ю. Булик був з Гійче, з присілку Луг.
2 березня 1870 р. Громадська Рада (гміна) села ухвалила акт фундації впорядкованої школи, утримання її громадою села та оплати вчителя.
Першою такою громадською школою, збудованою в селі Гійче у 1868 – 1869 рр. була однокласна, а пізніше двокласна, з обов’язковим навчанням дітей семирічного віку.
Першим таким вчителем був Онуфрій Прислопський (народився 12.06 1834 р. в Дрогобичі, греко-католик, одружений, мав одного сина). Вчителював п. Прислопський з 25 лютого 1874 р. до 1881 року. Навчалося 97 хлопців і 120 дівчат. Викладовою мовою була русинська (українська) і польська. З 1875 р. існували навчальні плани, що визначали предмети і навчальний матеріал. Згодом Окружна шкільна Рада направила його повітовим інспектором.
Другим вчителем був Сушко Григорій з Кам’янки Волоської. Його згадують як хорошого господаря і люблячого дітей вчителя. Навчав з 1881 по 1885 р.
Криницька Марія вчителювала з 1885 по 1907 рр. Спогади місцевих людей дуже теплі про неї, як невтомного педагога, що навчала до 200 дітей у дві зміни, вранці старших дітей, а після обіду – молодших. Похована ця вчителька у с. Гійче, на цвинтарі поряд з могилою сім’ї Антонія Колпачкевича.
Четвертою вчителькою була Софія Товманівна (1907-1909 рр.). Далі її заступив Кульчицький Л. А., який навчав з 1908 по 1911 рр. Молодий вчитель, Канцир Іван, також викладав музику і співи, грав на скрипці. Походив з села Кам’янка Волоська.
Так як школа наша належала до Окружної шкільної Ради в Раві-Руській, нагляд за школами вели інспектори. Вчителі найбільше залежали від податкового уряду, тому що платню одержували не від громади, а від влади.
З 1888 р. навчання велося від 1 вересня до кінця червня. Інспектували школу двічі на рік. До цього часу люди посилали своїх дітей на навчання взимку, а тепер змушені були посилати восени, влітку і навесні. Діти робили пропуски і за це відповідальність лягала на вчителів.
На утримання вчителя на підставі уставу від 12 січня 1889 р. громада (гміна) призначила і склала на дотацію вчителя 227 злотих готівкою, крім інших податків.
З документів шкільної ради крайової ми робили висновки про те, що влада дбала про опалення школи, також про помешкання для вчителя. З витягу протоколу 1892 року, окружний інспектор доповідав, що класні кімнати в Гійченській школі “просторі, вчительська кваліфікована за патентом 1 ступеня, зовсім добре ізольована, відвідування учнів добре, під час візитації було 74 учні…”.
Також, в першій половині XIX ст. посилився рух на захист українських шкіл за впровадження у народній школі української мови.
За розпорядженням Шкільної Окружної Ради у нашому селі було запроваджено 4 класну школу, першим директором якої був призначений п. Табанович Михайло (нар.06.03 1865 р., дружина Анастазія Вайцач, діти Ольга і Марія, Жовківщина), який директорував від 1908 по 1920 р. У селі про нього залишилися добрі спогади як про талановитого педагога, якого любили і поважали діти і батьки.
Другим директором нашої школи був Сагринь Григорій (народився 1886р.), який прибув у наше село 1920 р. Він був прекрасним педагогом, авторитетом серед учителів і учнів, талановитий науковець і активний громадський діяч, а також пригадують його здібності до живопису. За час його управління було побудовано цегляну школу у 1938-1939 рр. (нині дитсадок), яка була відкрита у 1940 році. До 1928 року навчали учителі – Сагринь Текля Ковалівна (1933-36 рр.), інші – невідомі. У міжвоєнний період, коли Східна Галичина була під владою Польщі, одним із перших заходів останньої було знищення українського шкільництва. За двадцять років польського панування “кількість українських шкіл зменшилася з 3662 до 144”. У нашому селі з 1921 року по 1937 р. було відкрито народну школу і 4-класну польську школу. У 1937-1938 рр. навчалося 93 учні, хоч у селі було 284 дітей шкільного віку.
Школа мала 2 класні кімнати і заняття велися у дві зміни. Дітей навчали двоє учителів, які мали середню освіту.
З приходом Червоної армії 17 вересня 1939 року на західно-українські землі директором школи став Ільченко. Школа була неповно-середня. Так було до червня 1941 року.
З початком німецької окупації 1941-1944 рр. існувала народна школа, що підпорядковувалася Шкільній Раді (Шульрату), генерал-губернаторству у Кракові. Директором був житель нашого села п. Роман Івануса. Вчителями були прибулі зі сходу України, а також Роман Миколайович Левоновий (село Забір’я).
За період окупації Німеччиною з села було вивезено біля сотні юнаків і дівчат на каторгу.
У 1944 році, після визволення України від фашистських загарбників було відновлено роботу школи. У 1-5 класах навчалося 189 учнів.
Директором школи був Іванусів Роман Григорович.
Вчителювали – Левоновий Роман Миколайович (1912 р. нар., освіта – гімназія).
Винник Поліна Йосипівна (1922 р. нар.).
Кліщик Василь Ігорович (1916 р. нар., незак. середня освіта).
Бурдяк Лідія Дмитрівна (1918 р. нар., незак. середня освіта).
Бродюк Марія Миколаївна (1909 р. нар.).
Лазурак Анастасія Теодорівна (1929 р. нар., незак. середня освіта).
У 1945 р. прибули нові вчителі:
Гончарова Галина Юріївна (1924 р. нар., учит. інститут).
Гореча Парасковія Василівна (1912 р. нар., сер. пед. освіта).
Левандович Марія Теодорівна (1927 р. нар., пед. школа).
Гуменецька Ярослава Василівна (1927 р. н., пед. школа).
Косонога Павліна Іванівна (1928 р. н., річні пед. курси).
У 1946 р. у школу прибули ще вчителі:
Винник Поліна Йосипівна (1922 р. н., учит. Інститут).
Шевцова Віра Петрівна (1923 р. н., учит. Інститут).
Яцків Марія Іванівна (1918 р. н., освіта – гімназія).
У 1947-1951 рр. директором школи працював С. Ткаченко. Завучем була – Бунелик. Вчителі – Усик Параска Євтухівна, Охота Галина Іванівна та інші.
У 1947 році був перший випуск семирічки – 17 хлопців і дівчат, другий випуск у 1948, у 1949 р. – третій випуск. Шостим директором школи у 1951-1953 рр. був Лазаренко Федір Феодосійович.
З третього березня 1953 року директором школи був призначений Сало Ілля Іванович, який обіймав цю посаду до 1 вересня 1983 року.
Сало Ілля Іванович народився 2 серпня 1930 р. в с. Окопи Магерівського району Львівської обл. Закінчив неповно-середню школу в с. Лавриків (6 класів) і в 1944 р. почав відвідувати Магерівську середню школу, яку закінчив у 1948 р. (10 класів).
У 1950 р. закінчив Львівський учительський інститут, після якого працював учителем фізики і математики у Річківській НСШ Рава-Руського району. 1951 р. був призначений завучем, а в 1952 – директором Річківської НСШ. Вищу освіту здобув у Дрогобицькому державному педагогічному інституті (заочне навчання).
Ілля Іванович був щирою і доброю людиною. Незважаючи на складні ідеологічні протиріччя, що панували у країні та і у нашому селі, особливо на релігійному грунті, молодому директору вдалося створити міцний кістяк професійного і творчого педагогічного колективу.
У 1959 році школа стала восьмирічкою і в 1960/1961 навчальному році. було випущено 25 учнів. У школі працювало 20 вчителів, які навчали 360 учнів.
До старшого покоління приєдналося багато молодих вчителів, такі як Синицька Г.Д., Смалюх Г.П., Лещишин М.В., Грабовська Г.М., Смолинець І.І., Івануса Г.І. та Івануса М.М., Батицький Мирон Васильович, Швед М.М., Притула З.В., Дорош Н.С., Сало Г.І., Смолинець І.М., Маланчук К.В., Гнідець М.Я., сім’я Продивусів і т.д.
З 1961 р. розпочалося харчування дітей за рахунок колгоспного бюджету.
Вже в 1965 році школа стала загальноосвітньою середньою школою, яка випустила у 1967 році 32 випусники. Серед випускників, що виявили бажання навчатися далі, в основному опановували професію вчителя та сільськогосподарські спеціальності, потім інженерію та економіку, а також медицину. Якщо проаналізувати таблицю про вступ випускників у вищі навчальні заклади, то бачимо, що в 1967 році з 32 випусників 13 чоловік здобуло вищу освіту і 7 здобули середньо-спеціальну освіту. У цьому ж 1967 році було розпочато будівництво нового приміщення середньої школи. Це було пов’язано з тим, що відбулося укрупнення колгоспу і збільшувалася кількість випускників, які після закінчення неповно-середньої шкіл сіл Забір’я, Волиці і Синьковичі, йшли здобувати середню освіту у школу села Гійче.
30 серпня 1973 року було здано в експлуатацію нову школу на 964 учнівських місць, у приміщенні якої ви зараз знаходитесь. Вартість будови у яку вклав місцевий колгосп становила 800 тис. карбованців. Нова школа складалася з 26 класів, актового залу, спортивного залу, бібліотеки, медичного кабінету та шкільної кухні.
За кошти колгоспу було закуплено комплекти меблів та інших технічних засобів для навчальних кабінетів. У 1977 році було розпочато підготовче навчання дітей шестирічного віку, яких також навчали за рахунок колгоспу і районного відділу освіти. Кожного року на період літніх канікул при Гійченській середній школі працював оздоровчий табір не тільки для дітей школи, але й для інших шкіл району.
Крім оздоровчих дитячих таборів відпочинку, наші учні у нагороду за сумлінну допомогу колгоспові під час осінньо-польових робіт, нагороджувалися путівками у різні кінці колишнього Союзу РСР. Серед них були екскурсії у країни Прибалтики, Москву, Мінськ, Ленінград, Київ, Одесу, Севастополь та ін. Наша школа була опорною школою з питань інтернаціонального і атеїстичного виховання школярів. У школі діяли музей імені В.І. Леніна та музей атеїзму (така була на той час ідеологічна спрямованість у школі і не було на то ніякої ради).
У 1983 році восьмим директором школи став Соловйов Валерій Федорович.
Народився він 9 березня 1952 р. в селі Волиця в родині сільської інтелігенції (мама – вчитель української мови і літератури, батько – службовець).
Навчався у Волицькій восьмирічній школі 1959-1967 роках.
Середню освіту здобув у Гійченській СШ, після закінчення якої у 1969 році працював на Львівському автобусному заводі.
1970-1972 – служба в армії.
У 1973 р. став студентом історичного факультету Львівського державного університету імені Івана Франка.
З січня 1978 р. розпочав свою педагогічну діяльність у Гійченській СШ.
У 1987 році очолив відділ освіти Жовківської районної адміністрації, де працював аж до виходу на пенсію у 2012 р.
Валерій Федорович – кандидат педагогічних наук, заслужений працівник освіти України, зараз продовжує свою трудову діяльність на посаді доцента кафедри педагогіки і психології в Львівському державному університеті фізичної культури.
Блискучий організатор педагогічного колективу, принциповий і вимогливий керівник школи, який вивів педагогічний колектив на високий рівень навчально-виховного процесу. У 1983 році 490 учнів навчало 45 вчителів. До 1983 року вищу освіту вже здобули 147 чоловік, серед яких 45 – вчительських професій, інженерні спеціальності – 36, працівників сільськогосподарського виробництва – 33, та лікарів – 13. У 1985 році, за наполегливості Валерія Федоровича, колгосп “Прогрес” виділив для школи 13 052 крб. Закупка програмових мікрокалькуляторів для кабінету математики становила 1500 крб. У цьому ж році у с. Забір’я на тваринницькому комплексі було обладнано кабінет для навчання учнів школи за програмою Трудового навчання – операторів машинного доїння. Відповідно тут і учні проходили навчальну практику. Кабінет операторів машинного доїння коштував 1703 крб.
У школі також було обладнано кабінет тракторної справи, для цього колгосп виділив кошти на суму 4000 карбованців.
У школі діяв фотогурток. За кошти колгоспу було обладнано спеціальний кабінет і закуплено фотоапарати близько 20-и шт., в тому числі фотоапарат “Зеніт” із спалахом. Крім цього у 80-ті роки кабінети школи постійно обновлювалися новинками техніки: телевізорами, магнітофонами та іншими технічними засобами навчання, обладнанням.
Наступним директором Гійченської середньої школи став Мисько Михайло Іванович.
Мисько М.І. народився 25 липня 1958 р. у с. Викоти Самбірського району Львівської області.
З 1975-1980 рр. – навчався на математико-фізичному факультеті у Дрогобицькому державному інституті ім. І. Франка.
Відповідно розподілу молодих спеціалістів у 1980 році був скерований на роботу у Нестеровський район Львівської області.
Відділ освіти Нестеровського району своїм наказом призначив вчителем фізики у Гійченську СШ (директором в цей час був Сало Ілля Іванович – вчитель фізики).
З 1980 – 1987 рр. працював вчителем фізики.
У 1987 році, після призначення директора школи Соловйова В.Ф начальником відділу освіти Нестеровського району, Мисько М.І. був призначений директором Гійченської середньої школи з виробничим навчанням.
Працює по сьогоднішній день.
Одружений з Мисько Галиною Мар’янівною з 1978 року (з 1981 року працює у Гійченській сер. школі – старша піонервожата, вихователь ГПД, вчит. труд. навч.).
Зміцнення навчально-матеріальної бази у школі відбувалося завдяки постійній допомозі з боку колгоспу «Прогрес», який ще у березні 1974 року об’єднав сусідні села Забір’я, Синьковичі, Гійче та Волицю. Головою правління колгоспу тоді став Матвісів Василь Михайлович, який домігся на той час великих успіхів у своєму господарстві, за що 26 лютого 1976 року на виставці народного господарства СРСР колгосп “Прогрес” було занесено на Всесоюзну Дошку Пошани. У 80-х роках він одержав високу урядову нагороду – звання Героя Соціалістичної праці з врученням йому ордена Леніна та Золотої медалі «Серп і Молот». Тому адміністрація школи завжди могла розраховувати на матеріальну підтримку з боку правління колгоспу «Прогрес». Між колгоспом та школою був встановлений тісний взаємозв’язок. Учні школи надавали йому допомогу у збиранні врожаю: восени на копанні картоплі, кормового буряка, льону, збиранні яблук у колгоспному саду. З боку колгоспу було організовано підвіз дітей до школи, садочка, безкоштовне гаряче харчування (4-ох шкіл, близько 70-80 тис. карб. щорічно), з іншого боку це була солідна профорієнтаційна робота на сільськогосподарські професії (агрономія, механізація, економіка, ветеринарія і т.п.) і випускники школи масово обирали ці професії. Ця тенденція тривала впродовж 90-х років, а потім через те, що колгосп припинив своє існування і через відповідну політику переформатування колективних господарств на фермерство, неготовність молодих людей і держави брати на себе відповідні ризики у нових умовах господарювання престиж сільськогосподарських професій занепав. Проте, традиційно залишились популярними для випускників школи такі професії як економіст, юрист, медик чи вчитель.
До 30-х років великий вплив на роботу школи, навчально-виховний процес, виховну роботу, як і на все суспільство, мала комуністична ідеологія. Також заважали догматизм та консерватизм, що процвітали у педагогічній науці та освітянських відомствах, спроби перетворити школу на заклад по підготовці ідеологічних працівників та робітничих кадрів масових професій, як того вимагала планова економіка країни. В цей період система шкільного виховання відзначалася формалізмом та заідеологізованістю, базувалася на засадах “Морального кодексу будівника комунізму”. Прекрасно розуміючи, що подвійні стандарти виховної роботи, зі сторони батьків (християнські засади, відповідне ставлення до національно-визвольних змагань українського народу і т. п.) і змушеної, може і формально, працювати на засадах комуністичної ідеології, педагогічний колектив не втрачав надії на відповідні зміни у системі освіти. Велика надія покладалася в той час на “Основні напрямки реформи загальноосвітньої і професійної школи” схвалені у 1984 році Верховною Радою СРСР, які не передбачали якихось суттєвих змін в ідеології і засадах навчально-виховної роботи. Нам тепер це все зрозуміло, щоб чекати змін, спочатку потрібно було зламати ідеологічну основу розвитку суспільства, змінити курс розвитку економіки країни з планової на ринкову.
Але частину історії школи не відкинеш, бо так воно було. У цей час наша школа була “опорною” на рівні регіону та області по атеїстичному вихованні, на базі якої час від часу проводились семінари директорів шкіл чи їх заступників. У школі діяв куток Бойової Слави, інтернаціональний куток, кімната-музей ім. В.І. Леніна, потім атеїстичний музей.
Але попри те все, наша школа, дбаючи про високий рівень навчально-виховного процесу, була однією з кращих шкіл району. Про це свідчили результати предметних олімпіад, конкурсів, творчі пошуки нових ефективних форм і методів навчання такими вчителями як Яцків Ганна Данилівна, Дорош Ніна Степанівна, Лещишин Михайло Васильович, Притула Зіновія Володимирівна, Смалюх Ганна Павлівна, Смолинець Ірина Іванівна, Грабовська Ганна Михайлівна та інші, які всупереч бюрократичним перепонам давали міцні знання з основ наук, формували у школярів прагнення до знань. Так наприклад, з 1984 року до цього року було нагороджено 67 випускників золотими та срібними медалями, з 1980 року 215 – Похвальними грамотами за особливі досягнення у вивченні окремих предметів, за останні 25 років 875 учнів отримали Похвальні листи за високі досягнення у навчанні на урочистих шкільних лінійках, присвячених “Останньому дзвонику”. За останні 10 років по рейтингу результативності предметних олімпіад наша школа не опускалася нижче десятки освітніх закладів району.
Більше 50-ти випускників школи стали математиками, значна частина яких здобули надалі вчені звання та наукові ступені. Частина з яких знаходиться тут, у актовому залі школи, готуються до плідної праці у відповідних секціях конференції. У 2010 році Гійченська загальноосвітня школа I-III ступенів була визнана у Жовківському районі, як найкращий навчальний освітній заклад.
Але повернемося до історії. Лише з середини 80-х років у вищому партійно-державному керівництві почав прокидатися здоровий глузд. Так почався процес активізації перебудови у всіх сферах суспільства, що тривав до початку 30-х років. Повсюдно зростав рівень громадської самосвідомості людей, прагнення до критичної переоцінки історії та досягнень, серед яких першими були львів’яни, зокрема це проявилося під час масових мітингів та демонстрацій у червні 1988 р. у відповідь на заборону місцевою владою провести установчі збори Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка. Всі ці процеси безумовно мали великий вплив на розвиток освіти у нашому регіоні, коли свідками конфлікту між владою і суспільством стали школярі, батьки, освітяни. Назрівали зміни і у освітній галузі суспільства, зокрема і негативні, що стосуються демографічної ситуації, суттєвого спаду фінансування і т. п.
Так наприклад, якщо на 24 жовтня 1971 р. у школі налічувалося 590 учнів, у 1983 р. – 490 учнів, то 1992-1993 рр. у школі вже навчалося 404 учні (на сьогодні – 323 учні).
З проголошенням Акту про незалежність України створилася якісно нова ситуація як в Україні, так і в школі, адже повністю були визначені нові пріоритети розвитку освіти. Кардинальні зміни в роботі школи передбачав Закон України “Про освіту” (1991 р.), що поставив її як основу духовного і соціального розвитку держави. Освітяни школи передусім могли забезпечити виконання Закону “Про мови в Укр. РСР”, прийнятого у 1989 році.
Так поступово розпочалася гуманізація навчально-виховного процесу, свобода слова та диференціація навчання і виховання.
У Законі України “Про освіту” була сформульована мета освіти і на яких вона ґрунтується засадах. “Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями. Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги між націями і народами”.
Перед дирекцією школи, її педагогічним колективом постало ряд нових завдань і основне з них – вдосконалення системи навчання у школі шляхом підвищення професійних якостей вчителів. З’явилася велика кількість нових програм, нових предметів та підручників, зорієнтованих на нові вимоги, які ставить суспільство перед школою.
У школі було започатковано роботу шкільного історико – краєзнавчого музею (ініціатором якого були Синицька Г.Д. та Федюк О.В.), відкриття якого відбулося 15 грудня 1990 року і який став центром відродження історії рідного краю, народних традицій, звичаїв та обрядів.
У школі учні готували Передріздвяні вечорниці, свята св. Миколая, конкурси вертепів, Шевченківські дні, “Дні матері” та ін. Члени шкільного товариства “Просвіта” готували конференції, тематичні вечори і ранки, присвячені пам’ятним подіям (Дні ЗУНРу, свята Соборності і т. п.).
Для вчителів з’явилася на допомогу методична література і фахові журнали; на допомогу класним керівникам “Календар класного керівника” та інші матеріали.
Перед школою постало ряд нових завдань:
1) навчання учнів англійської мови (вивчалась іноземна мова – французька);
2) збереження бази французької мови;
3) запровадження новітніх технологій навчання школярів;
4) зміцнення експонатної бази історико-краєзнавчого матеріалу;
5) розширення історико-краєзнавчого музею філіалом експонатів Першої світової війни (це пов’язано із підтримуванням взаємовигідних зв’язків із австрійською та італійською організацією “Чорний хрест”, яка займається військовими похованнями). Школа підтримує порядок на військово-меморіальному комплексі “Прибитка”, приймає делегації з Австрії та Італії, бере участь у всіх спільних заходах, пов’язаних з подіями цієї битви у часи Першої світової війни.
6) надалі запровадження другої іноземної мови;
7) впровадження комп’ютерних технологій на уроках;
8) інформатизація навчально-виховного процесу;
9) запровадження і використання у школі інтернету;
10) моніторинг якості роботи школи і т.д.
Не секрет, що досить часто учні, батьки, вчителі ставлять перед собою питання:
- Ø що потрібно сучасній молоді людині для того, щоб почувати себе комфортно у нових соціально-економічних умовах життя?
- Ø яку роль повинна виконувати школа і якою вона повинна бути у ХХІ столітті, щоб підготувати молоду людину до повноцінного життя і праці?
Такі питання хвилюють не лише світову освітянську спільноту, але і нас, педагогічний колектив школи. З цією метою перед школою ставимо завдання вироблення стратегічного розвитку навчально-виховного процесу на перспективу, зокрема:
- Посилення практичної спрямованості змісту курсів природно-наукового циклу; вивчення явищ і процесів повсякденного життя.
- Зміна акцентів у навчальній діяльності, а саме спрямування на інтенсивний інтелектуальний розвиток за рахунок зменшення частини репродуктивної діяльності.
- Використання завдань на застосування різних видів діяльності, а також на застосування знань для пояснення явищ навколишнього світу, облік знань, які учні отримують поза школою з різних джерел.
- Особистісно-орієнтоване навчання, яке повинно виконувати функції:
1) розвитку самостійності мислення,
2) виховання навичок швидкісного і ефективного орієнтування в умовах нестандартних ситуацій;
3) глибоко проникати у сутність явищ, які вивчаються, відокремлювати суттєве від несуттєвого.
Ми намагаємося сформувати особистість, яка би вміла:
- адаптуватися до життєвих ситуацій, які швидко змінюються, шляхом самостійного здобуття необхідних знань, застосовувати їх на практиці для вирішення різноманітних проблем, щоб упродовж усього життя мати нагоду знайти в ньому своє місце.
- самостійно критично мислити, вміти реально бачити проблеми і шукати шляхи їх подолання, у тому числі з використанням сучасних інформаційних технологій, чітко усвідомлювати де і яким чином знання, придбані нею, можуть бути застосовані на практиці; бути здатною генерувати нові ідеї, творчо мислити.
- грамотно працювати з інформацією, тобто уміти збирати необхідні для розв’язання певних задач факти, аналізувати їх, висувати гіпотези вирішення проблем, робити необхідні узагальнення, встановлювати статистичні закономірності, формувати аргументовані висновки.
- бути комунікабельною, контактною в різних соціальних групах; вміти працювати спільно в різних областях, запобігаючи конфліктним ситуаціям або вміло виходячи з них;
- самостійно працювати над розвитком власної моральності, інтелекту, культурного рівня.
Тому, ми бачимо нашого випускника як особу, яка здатна до самореалізації і прагне до підтримання інших людей, сприймає життя як постійне навчання, готовою стати висококваліфікованим працівником і є інформованим громадянином.
Зрозуміло, що багато чого нам ще не вдається досягти та зробити, але ми прагнемо до цього, це перспектива результатів діяльності нашої школи.
Шановні поважні учасники нашої конференції!
Після пленарного засідання Ви розійдетесь працювати у відповідних секціях. Постарайтесь у своїх пропозиціях, які ви напрацюєте звернути увагу на пропозиції дирекції школи (які є на дошці оголошень конференції і в приміщеннях засідань секцій), а також відповісти на три запитання:
- Як надалі проводити профорієнтаційну роботу з школярами у нових ринкових умовах господарювання?
- Як сформувати особу школяра, здатну до свідомого вибору професії, здатну до самореалізації, конкурентноспроможну на ринку праці?
- Чим практично можуть допомогти учасники конференції (члени секції) у відповідному напрямку освітнього процесу.
Ми будемо дуже вдячні вам за це.
Багата і різноманітна історія нашої школи, в якій відображені усі історичні епохи, розвиток і занепад, безграмотність і науковий злет, свідчить про особливість цього закладу.
З впевненістю можу доповісти, що наш педагогічний колектив – люди невичерпної енергії, дивовижної ерудиції, дають якісні знання та навчають дітей любити свою Батьківщину, поважати людей, бути мужніми, не лякатись труднощів, мати почуття власної гідності, жити за законами добра і краси.
Дякую за увагу!
