*****
Загадкова дорога історії. Вона тече в глибину. Свою історію мають кожна людина, її рід, село, місто. Усі стежки з’єднуються в історичний шлях. Таку дорогу прокладає собі наш народ, який жив, мислив і творив, зберіг свою землю, мову, історію та культуру.
“Серед усіх потреб нашого національного життя потреба рідної школи найголовніша, бо народ який не має своєї школи, може бути лиш пасербом чужих народів, і ніколи не виб’ється на самостійну дорогу існування” – писав писав Михайло Грушевський».
У середині 70-х років ХVIII ст. Австрійський уряд розпочав реформи в галузі освіти, так як шкільництво Галичини перебувало у важкому стані. Початкової освіти тут фактично не існувало. У 1867 Міністерство культів освіти прийняло основний закон про освіту, в якому сказано, що «знання та їх здобування є вільні…» Крайова шкільна рада у Львові була утворена у червні 1867 р. Шкільні округи об’єднували 3-5 повітів. У 1874 році було в Галичині 22 шкільні округи.
Народні школи, так і парафіяльні відкривалися дуже повільно через брак приміщень та учителів, а то просто небажанням властей забезпечувати освіту дітей рядових трудівників.
На початку ХІХ ст. в організації народної освіти сталися зміни. У 1803 р. утворені окружні уряди, які представляли консторії, тобто, першою школою у нашому селі була церковнопарафіяльна. Вчителями були дяки, яких наймала громада за малі гроші на зимовий час. Навчання велося без плану і без нагляду. Дітей вчили катехизму, читання, письма і рахунку. Навчання закінчувалося річним екзаменом, який приймав священник, або хтось з консторії.
Із наших дяків, які були в нашому селі, із зведених шкільних таблиць українських шкіл Любачівського повіту, в 1851 році вчителем працював дяк Климів Іван, який вчив 30 дітей. Хто був раніше – невідомо.
Другий знаний вчитель – дяк Стефан Семенович Булик, який прибув до нас у 1863 р. із-за Рави зі с. Ульгів. Навчав 12 хлопчиків з книг церковних і «Букваря» – старослов’янської мови. Був дяк з освітою чотири класи гімназії. Третім вчителем був Юрій Булик з 1870 до 1874 р. Ю. Булик був з Гійча, з присілку Луг.
2 березня 1870 р. Громадини Ради (чміна) села ухвалила акт фундації впорядкований школи, утримання її громадою села та оплати вчителя.
Першою такою громадською школою, збудованою в селі Гійче у 1868-1869 р.р. була однокласна, а пізніше двокласна, з обов’язковим навчанням дітей семирічного віку.
Першим таким вчителем був Онуфрій Прислопський, (народився 12.06.1834 р. у Дрогобичі, греко-католик, одружений, мав одного сина). Вчителював п. Прислопський з 25 лютого 1874 р. до 1881 р. Навчалося 97 хлопців і 120 дівчат. Викладовою мова була русинська (українська) і польська. З 1875 р. існували навчальні плани, що визначали предмети і навчальний матеріал. Згодом Окружна шкільна Рада направила його повітовим інспектором.
Другим вчителем був Сушко Григорій з Кам’янки-Волоської. Його згадують як хорошого господаря і люблячого дітей вчителя. Навчав з 1881 по 1885 р.
Криницька Марія – з 1885 по 1907 березня місяця. Спогади місцевих людей дуже теплі про неї, як невтомного педагога, що навчала до 200 дітей у дві зміни, вранці старших дітей, після обіду – молодших. Похована ця вчителька у с. Гійче, на цвинтарі поряд з могилою сім’ї о. Антонія Колпачковича.
Четвертою вчителькою була Софія Товманівна (1907-1909) р. Далі її заступив Кульчицький Л. А., який навчав з 1908 по 1911 р.р.
Канцир Іван, молодий вчитель, також викладав музику і співи, грав на скрипці. Походив з села Кам’янка-Волоська.
Так як школа наша належала до Окружної школи Ради в Раві-Руські, інспектори вели нагляд за школами, то вчителі найбільше залежали від податкового уряду, тому що платню одержували не від громадян, а від влади.
Від 1888 р. навчання велося від 11 вересня до кінця червня. Інспектували школу двічі на рік. Проте люди до тепер посилали дітей на навчання через зиму, а тепер восени, влітку і навесні, діти робили пропуски, і за це відповідальність лягала на вчителів.
На утримання вчителя громада (чміна) призначає на підставі уставу від 12 січня 1889 р., де складає на дотацію вчителя 227 злотих готівкою, крім інших податків.
З документів шкільної ради крайової ми робимо висновки про те, що влада дбала про опалення школи, також про помешкання для вчителя. З витягу протоколу від 1892 року, окружний інспектор доповідав, що класні кімнати Гійченській школі «просторі, вчительська кваліфікована за патентом 1 ступеня, зовсім добре ізольована, відвідування учнів добре, під час візитації було 74 учні…».
Також в першій половині ХІХ ст. посилився рух на захист українських шкіл за впровадження у народній школі української мови.
За розпорядженням Шкільної Окружної Ради було запроваджено у нашому селі 4-класної школи.
За розпорядженням Шкільної Окружної Ради першим директором 4-класної школи села Гійче був призначений п. Табанович Михайло (нар. 6.03.1865, дружина Анастасія Вайцач, діти Ольга і Марія, Жовківщина), був від 1908-1920 р. У селі про нього залишаються добрі спогади, як про талановитого педагога, якого любили і поважали діти і батьки.
Другим директором нашої школи був Сагринь Григорій, який прибув у наше село Гійче у 1920 р. народився 1886 р. Був прекрасним педагогом, авторитетом серед вчителів і учнів, талановитий науковець і активний громадський діяч, а також пригадують його здібність до живопису. За час його управління школою було побудовано цегляну школу у 1938-1939 р.р. (нині дитсадок), яка була відкрита у 1940 році. До 1928 року навчали учителі – Сагринь Текля, Ковалівна (33-36 р.) інші – невідомі.
У міжвоєнний період, коли Східна Галичина була Під Польщею, одним із перших заходів – це знищення українського шкільництва. За двадцять років польського панування «кількість українських шкіл зменшилася з 3662 до 144». У нашому селі з 1921 по 1937 р. було народну школу, і відкрито 4 класну польську школу. У 1937-1938 р.р. навчалося 93 учні, хоч у селі було 284 дітей шкільного віку. Школа мала 2 класні кімнати і заняття велися у 2 зміни. Дітей навчали 2 учителі, які мали середню освіту.
З приходом Червоної Армії 17 вересня 1939 року на Західно-українській землі директором школи став Ільченко. Школа була неповно-середня, так було до червня 1941 року.
З початком німецької окупації 1941-1944 існувала народна школа, що підпорядковувалася Шкільній Раді (Шульрату), генерал- губернаторству у Кракові. Директором був житель нашого села п. Роман Івануса. Вчителями були прибулі зі сходу України, а також Роман Миколайович Левоновий (с. Забір’я).
За період окупації Німеччини з села було вивезено біля сотні юнаків і дівчат на каторгу.
У 1944 році, після визволення України від фашистських загарбників було відновлено роботу школи. У 1-5 класах навчалося 189 учнів.
Директором школи був Іванусів Іван Григорович.
Вчителями – Левоновий Роман Миколайович, 1912 р. нар., гімназія
Винник Поліна Йосипівна 1922 р. нар.
Клішик Василь Ігорович 1916 р. нар. незакінчена середня освіта
Бурдяк Лідія Дмитрівна 1918 р. нар. незакінчена середня освіта
Бродюк Марія Миколаївна 1909 р. нар.
Лазурак Анастасія Теодорівна, 1929 р. нар. незак. сер. освіта
У 1945 році прибули нові вчителі:
Гончарова Галина Юріївна, 1924 р. нар. учит. інститут
Гореча Парасковія Василівна 1912 р. нар. сер. пед. освіта
Левандович Марія Теодорівна 1927 р. нар. пед. школа
Гуменицька Ярослава Василівна 1912 р. нар. пед. школа
Косонога Павліна Іванівна 1928 р. нар. річні пед. курсу.
У 1946 р. у школу прибули ще вчителі:
Винник Поліна Йосипівна 1922 р. нар. учит. інститут
Шевцова Віра Петрівна 1923 р. нар. учит. інститут
Яцків Марія Іванівна 1918 р. нар., гімназія
У 1947-1951 р. директором школи працював С. Ткаченко. Завучителем школи була – Бунелик.
Вчителі – Усик Параска Євтухівна, Охота Галина Іванівна та інші. У 1947 році був перший випуск семирічки – 17 хлопців і дівчат, ІІ випуск у 1948, у 1949 р. – ІІІ випуск (Гайдучок Петро Васильович, Галасок, Полковник, с. Гійче).
Шостим директором школи у 1952-1953 р. був Лазаренко Федір Феодосійович.
З 3 березня 1953 року директором школи був призначений Сало Ілля Іванович, який обіймав цю посаду до 1 вересня 1983 року.
Ілля Іванович був щирою і доброю людиною. Незважаючи на складні ідеологічні протиріччя, що панували у нашому селі, особливо на релігійному грунті, молодому директору вдалося створити міцний кістяк професійного і творчого педагогічного колективу.
У 1959 році школа стала восьмирічкою і в 1960-61 р.р. було випущено 25 учнів. У школі працювало 25 вчителів, які навчали 360 учнів.
До старшого покоління приєдналося багато молодих вчителів, такі як Синицька Г. Д., Смалюх Г. П., Лещишин Михайло Васильович, Грабовська Г. М., Смолинець Ірина І., Івануса Галина І. і Івануса М. М., Батицький, Швед Марія Мих., Притула З. В., Дорош Н. С., Сало Г. І., Смолинець І. М., Маланчук К. В., Гнідець М. Я., сім’я Продивусів та ін.
З 1961 розпочалося харчування дітей за рахунок колгоспного бюджету.
Вже в 1965 році школа стала загальноосвітньою Середньою школою, яка випустила у 1967 році 32 випускники. Серед випускників найбільше бажаючих навчатися далі були бажаючі здобути професію вчителя на сільськогосподарській спеціальності, потім інженерно-економічна освіта, а також медицина. Якщо проаналізувати таблицю про вступ випускників у вищі навчальні заклади, то бачимо, що в 1967 році з 32 випускників 13 чоловік здобуло вищу освіту і 7 закінчили середню-спеціальну спеціалізацію. У цьому же 1967 році було розпочато будівництво нового приміщення середньої школи. Це було пов’язано з тим, що відбулось укріпнення колгоспу і збільшувалась кількість випускників, які після закінчення неповно-середньої сіл Забір’я, Волиці і Синьковичі, йшли в середню школу села Гійче.
30 серпня 1973 року було здано в експлуатацію нову школу на 964 учнівських місць. Вартість будови у яку вклав місцевий колгосп становить 800 тис. карбованців. Нова школа складалася з 16 класів-комплектів, актового залу, спортивного залу, бібліотеки, медичного кабінету та шкільної кухні.
За кошти колгоспу було закуплено комплекти меблів та інших технічних засобів для навчальних кабінетів. У 1977 році було відкрито підготовче навчання дітей шестирічного віку, яких також навчали за рахунок колгоспу і районного відділу освіти. Кожного року на період літніх канікул, по Гійченській середній школі працював оздоровчий табір не тільки для дітей колгоспу «Прогрес», але й інших колгоспів району. Крім оздоровчих таборів відпочинку, наші учні у нагороду за сумлінну працю у колгоспі під час осінньо-польових робіт, нагороджувалися путівками у різні кінці бувшого Союзу РСР. Серед них були екскурсії у краї Прибалтики, Москву, Мінськ, Ленінград, Київ, Одесу, Севастополь та інші.
Наша школа була опорною школою з питань інтернаціонального і атеїстичного виховання школярів. У школі діяли музей імені В. І. Леніна та музей атеїзму.
У 1983 році восьмим директором школи став Соловйов В. Ф.
Блискучий організатор педагогічного колективу, принциповий і вимогливий керівник школи, вивів педагогічний колектив на високий рівеньнавчально-виховного процесу. У 1983 році 490 учнів навчало 45 вчителів. До 1983 року вищу освіту вже здобули 147 чоловік, серед яких 45 – вчительських професій, інженерні спеціальності – 36, працівників С/господарства – 33, та лікарів – 13.
У 1985 році, за наполегливості Валерія Федоровича колгосп «Прогрес» виділив для школи 13052 карбованці, закупка мікрокалькуляторів для кабінету математики становила 1500 карб. У цьому же році у с. Забір’я на тваринницькому комплексі було обладнано кабінет для навчання учнів школи за програмою трудового навчання-операторів машинного доїння. Відповідно тут і учні проходили навчальну практику. Кабінет операторів машинного доїння коштував 1703 крб.
У школі також було обладнано кабінет тракторної справи, для цього колгосп виділив кошти на суму 4000 карбованців.
У школі діяв фотогурток, за кошти колгоспу було обладнано спеціальний кабінет і закуплено фотоапарати близько 20-ти штук в тому числі фотоапарат «Зеніт» із спалахом. Крім цього у 80-і роки кабінети школи постійно обновлювалися новинками техніки; телевізорами, магнітофонами та ін., харчування учнів школи також було безплатним. Все це було завдяки постійній допомозі з боку к-спу «Прогрес», який ще у березні 1974 року об’єднав села Забір’я, Синьковичі, Гійче і Волицю. Головою правління став Василь Михайлович Матвісів, який домігся на той час дуже високих успіхів у своєму господарстві, за що 26 лютого 1976 р. у Москві було урочисте відкриття Всесоюзної Дошки Пошани і на виставці народного господарства СРСР, на яку було і занесено колгосп «Прогрес», там був і присутній сам В. М. Матвісів, як делегат ХХV з’їзду ІСЛАС. У 80-их він одержав звання Героя Соц. Працівника з врученням йому вручення Леніна та золотої медалі «Серп і Молот».
Тому дирекція школи мала можливість постійно звертатися по матеріальну допомогу школі до правління колгоспу «Прогрес». Між школою і колгоспом існував тісний зв’язок, так як учні школи надавали допомогу у збиранню врожію, особливо восени, діти працювали на збиранні картоплі, кормового буряка, льону, у Забір’ї діти працювали у колгоспному саду. З іншого боку – це було профоріантаційна робота, так як випускники школи обирали предмет сільськогосподарського виробництва (агрономи, механізатори, економісти, ветеринари). Ця тенденція тривала впродовж до 90-их років, а ця профоріанція пішла на спад, так як у 90-их роках колгосп припинив своє існування. Проте традиційно залишались популярними для випускників школи такі професії як вчителька чи лікар чи юрист.
Але у 80-і роки, як школи так і все суспільство заполонило компартійне мислення, яке мало вплив на навчально-виховний процес. Цьому заважали догматизм і консерватизм, що процвітали у педагогічній науці та освітянських відомостях, спроби перетворити школу на заклад по підготовці робітничих кадрів масових процесій. В цей період система шкільного виховання відзначалося формалізмом і заідеологізованістю. Тому розвиток освіти мав ряд перепон і вся надія покладалося на той час на «Основні напрями реформи загальноосвітньої професійної школи», схвалені у 1984 р. Верх. Радою СРСР. Так наша школа у ці роки була опорною школою на рівні району та області по атеїстичному вихованню, на базі якої часто проводились обласні семінари директорів шкіл. У школі діяв куток Бойової Слави, інтернаціональний куток, кімната-музей ім. В. І. Леніна. Але попри те все наша школа, дбаючи про високий рівень навчально-виховного процесу була однією з кращих шкіл району. Про це свідчили результати олімпіад, конкурсів, та творчі пошуки нових ефективних методів навчання такими вчителями, як Яцків Ганна Данилівна, Дорош Ніна Степанівна, Притула Зіновій Володимирович, Лещишин Михайло Васильвич та інші, які давали всупереч бюрократичним перепонам міцні знання, прищеплюючи молоді кращі людські риси, зокрема прагненню до знань. (Інформація про олімпіади, нагороди і т. д.)
Лише в середині 80-их р.р. у вищому партійно-державному керівництві почав прокрадатися здоровий глузд. Так почався процес активізації перебудови у всіх сферах суспільства, що тривав до початку 90-их р. Повсюдно зростав рівень громадської свідомості людей, прагнення до критичної переоцінки досягнутого, серед яких першими стали львів’яни, зокрема під час масових мітингів і демонстрації. У червні 1988 р. у відповідь на заборону місцевих властей провести установчі збори Тов. укр. мови ім Т. Г. Шевченка. Всі ці перебудовчі процеси безумовно мали великий вплив на стан освіти у регіоні коли школярі були свідками конфлікту між владою і суспільством. Якщо на 24 жовтня 1971 р. у школі нараховували 590 учнів, у 1983 р. – 490 учнів, то у 1992-1993 роках в школі навчалося 404 учні. Йшов демогр. спад населення.
З проголошенням Акту про незалежність України створилася якісно нова ситуація як в Україні так і в школі, адже повністю були перероблені нові пріоритети розвитку освіти, адже школа є точною копією суспільства.
*****
Історична довідка про події першої світової війни, які відбувалися на території Гійче
В роки першої світової війни на території села Гійче, як і в цілому на Галичині у значній мірі вирішувалося доля багатьох країни, які були втягнуті у військовий конфлікт.
Військові події, які розгорталися на території села Гійче та його околицях припадають на період 2-13 вересня 1914 року. Саме в цей період через дану територію проходила лінія фронту, де до бойових дій були залучені значні військові сили як з боку російської армії так і збоку австро-угорської сторони, як наслідок бойових дій, обидві воюючі сторони понесли значні втрати, як у техніці так і в живій силі. Однією із найбільш трагічнішою подією цих днів був рукопашний бій на початку вересня у недільний післяобідній час. Втрати з обидвох сторін були настільки великі, що тільки при допомозі значної кількості жителів села Гійче вдалося здійснити захоронення.
Уже пізніше, на протязі 1916-1917 років на місці захоронення було було збудована пантеон «Слави» в честь пам’яті воїнам, які загинули у ці трагічні дні. Одні джерела свідчать про те, що дану архітектурну споруду будували полонені Італійці, а інші, що під керівництвом Італійських архітекторів.
Однак, після розпаду Австро-Угорщини ця унікальна архітектурна споруда почала занепадати. Так, в листі до старости в Раві-Руській від 20 січня 1927 р. говориться, що цвинтар знаходиться без найменшої опіки Гміки с. Гійче. Цвинтар в плачевнім стані. З 12-и плит мармурових надгробних у вимірах 47/65 – осталося тільки – 4. Плафони квітові надгробні 12 – поламані і знищені. Надгробки знесені. Каміння надгробне полупане.
Як свідчать очевидці якоїсь такої компанії по знищенні цих пам’ятників не було, руйнували їх в основному діти, які поблизу випасали корів. Ще більшої руйнації споруда зазнала у радянський період. Після повернення жителів с. Салаші додому, які були депортовані в 1940 р. у Бесарабію, була розібрана частина огорожі цвинтаря, а цеглу використано на побудову печей в жилих будинках.
Про те, не всі вони, які загинули у ці дні на полі бою були заховані на даному військовому кладовищі. Значну частину полеглих було захоронено на околицях лісу біля с. Синьковичі, де ще зберігся зруйнований хрест. Біля дороги, що веде на Забір’я / за 2 кілометри Рава-Руська – Соснівка /, хрест і огорожа зруйновані, а також в урочищі березина в с. Забір’я.
Отже, при відновленні військового кладовища «Прибитка» буде можливість здійснити перезахоронення воїнів вище згаданих поховань.
У 1943 році труну з остатками Олександра Броша його рідними було перевезено в Австрію.
Матеріали з історії військових поховань років першої світової війни знаходяться в Львівському обласному державному історичному архіві. Там міститься і значна частина прізвищ воїнів похованих на даному цвинтарі.
Перелік матеріалів, які містять відомості про поховання на військових цвинтарях років першої світової війни:
№ фонду 1., № опису 30., № одиниці збереження 2158, 2168, 3650, 2693, 2700, 2757, 3345, 3760, 4271, 4316, 4423, 4577, 4578, 4579, 4580, 4581, 4582.